Сайт смт.Царичанка

Каталог статей

Приорілля – забутий український край

Україна – велика Східноєвропейська країна, яка має свої особливі географічні та етнокультурні регіони, серед яких є більш промислово розвинуті як Донбас та Придніпров’я, слабо промислово розвинуті промислово Закарпаття, Буковина. Має Україна свої більш національно свідомі регіони як Галичина та Волинь, так і слабо національно свідомі регіони як Слобожанщина і Таврія. Серед усіх, найбільш забутих регіонів України як владою, національно-культурною революцією, так і промисловим розвитком, є Приорілля, що обіймає басейн річки Оріль. Цей український географічний, етнокультурний й історичний регіон лежить на півночі Дніпропетровської, південному заході Харківської й південному сході Полтавської областей.

Землі Приорілля за часів російської окупації московською імперією династії Романових входили до так званої Орільської паланки Запорозької Січі, а тому, саме цей регіон був найрозвинутішим серед інших регіонів українського Лівобережжя. Центром паланки було селище Козирщина. Орільська паланка розташовувалася між ріками Оріль й Самара, і була виділена у 1766 р. з Самарської паланки. До Орільської паланки Запорозької Січі належали села: Чаплинська Кам’янка, Гупалівка, Прядівка, Калантаївка, Пушкарівка й Бабайківка, які були центром козацького ремісництва і культурно-освітнього розвитку.

Після буремних років української революції 1917-1921 рр. землі Приорілля перейшли під радянську окупацію, завдяки чому зазнали значного ідеологічного тиску – тепер в цій місцевості ніхто не розмовляє українською мовою, у побуті суржик та російська говірка. Мешканці приорільських міст, сіл та селищ досі живуть радянським минулим з вірою у «свєтлоє комуністічєскоє будущіє», економіка і освіта залишається на післявоєнному кризовому рівні. Теперішнє Приорілля вже не таке розвинуте, як було колись, зараз ці землі стали відсталими і вимираючими. Головними центрами сучасного Приорілля є міста Красноград і Перещепине, а також селище Царичанка.

Хотілося б зазначити, що попри соціально-економічну і національно-культурну відсталість населення регіону, Приорілля якнайбільше відповідає статусу національного природного парку. Ту розташовані два заказники ”Приорільський” та ”Озеро Довге”, заповідне урочище ”Гора Калитва”, що височіє просто над Царичанкою і Китайгородом. Еталоном і символом чарівної природної краси Приорілля є пам’ятка природи ”Урочище Лелія”: саме тут, з високої Турової гори, крутий схил якої поріс степовими травами і чагарниками, відкривається краєвид широкої Орільської долини з дубовими гаями, зеленими луками, звивистою стрічкою річки та численними озерцями.

Сьогодні в межах Приорілля над річкою Оріль розташовані Єфремівка, Нова Семенівка, Мар’ївка, Дмитрівка, Комунарка, Верхня Орілька, Яковлівка, Мар’ївка, Олійники, Нововолодимирівка, Красноярка, Нагірне, Лигівка, Надеждине, Олексіївка, Петрівка, Степанівка, Миколаївка, Андріївка, Аполлонівка, Сахновщина, Халтуріна, Запарівка, Яблунівка, Терни, Піскувате, Чорноглазівка, Чернявщина, Шандрівка, Орілька, Ганнівка, Великі Бучки, Керносівка, Багата Чернещина, Багате, Перещепине, Старе Мажарове, Нове Пекельне, Старе Пекельне, Зіньківщина, Личкове, Ковпаківка, Котовка, Ряське, Чернеччина, Гупалівка, Нехвороща, Маячка, Бабайківка, Царичанка, Китайгород, Могилів та Радянське. У межах Приорілля мешкає приблизно 250 тис. осіб.

У населених пунктах Приорілля, де життя стає нестерпним виникла вже давно стабільна тенденція – міграція у великі районні центри, серед яких Красноград, Лозова, Царичанка і Магдалнівка. Село посідає значуще місце і в самосвідомості українців, і в історії їхньої держави. Село завжди було головною цитаделлю української національної самобутності й ґрунтом опору будь-яким зазіханням іззовні. Власне, воно ще й досі лишається головним бастіоном захисту української мови. Село ще й досі береже більшість традицій і звичаїв. Аби стерти національну самосвідомість українців, треба знищити село. І нинішня влада намагається будь-яким чином це зробити, як до неї робили радянські кати-комісари.

Відсутність праці вдома й набагато гірші за міські умови життя: відсутність водопроводу, каналізації та газового опалення, проблема електрифікації, змушують людей перебиратися з мальовничих куточків Приорілля до міст на постійне мешкання. Труднощі зі збутом сільськогосподарської продукції та збільшення її собівартості, очевидно, надалі пожвавлять цей процес. Реформа охорони здоров’я, розпочата в Україні урядом Миколи Азарова, вже сьогодні доводить селян до паніки. Її особливість в тому, що мусить відбутися оптимізація лікувальних закладів, себто приведення числа ліжко-місць та медичного персоналу у відповідність до кількості населення. У невеличких селах лікарні мають бути розформовані й замінені на фельдшерсько-акушерські пункти. Вчасно доставити мешканця села до районної лікарні має вдосконалена служба ”швидкої допомоги”. Селян всієї України, а особливо занепалого Приорілля прирікають добиратися до районних лікарень самотужки – до 100 км у обидва боки. Внаслідок медичної реформи пологові відділення в багатьох селах закриють.

Окрім цього, сільські вчителі вже відчувають весь смак освітньої реформи від міністра освіти Дмитра Табачника, який зазначив, що необхідно закрити 606 шкіл. Вже зараз у малих селах Приорілля Олійники, Івано-Слиньківка, Личкове, Гупалівка, Бродщина лишають тільки класи початкової школи. Старшим доводиться їздити на навчання за багато кілометрів. Дитяче життя в селі – це ще й щоденна допомога батькам у господарстві. За умови кількох годин на дорогу до школи й назад, про яке успішне навчання може йтися? Натомість розрекламована програма ”Шкільний автобус” наразі лишається обіцянкою-цяцянкою.

Але навряд чи уряд під керівництвом Миколи Азарова займає себе економічним, медичним та освітнім становищем в українському селі. Адже саме село є головним постачальником державі сильних та здорових громадян. Піклуватися про нього є сенс, коли бажаєш розвинути країну. Та, якщо на меті всіх цих заходів – придушення й часткове знищення села як джерела української самосвідомості, то все робиться продумано й логічно. Крихітні населені пункти всієї України, а особливо Приорілля, нині вже приречені на зникнення.

За останні десять років Україна втратила вже 268 сіл. Крім того, тисячі сіл та селищ перебувають на межі вимирання. Картина, яку можна бачити, проїжджаючи сільські населені пункти Приорілля, прикро вражає пересічного мешканця міста. Дуже страшно стає від того, як швидкими темпами зникає молодь з сіл. І причому скрізь. Яскравим прикладом є селище Сахновщина в Харківській області, селище Нехвороща в Полтавській області та село Гупалівка у Дніпропетровській області. На полях нічого не сіється, вулиці цих населених пунктів безлюдні, втім, як і будинки, все потроху вимирає. Не цікаво і нема сенсу молодим людям залишатися в селі, коли в містах така вражаюча розвинута цивілізація. Лише старі люди живуть, скоріше – доживають у селах. Про розруху, яка панує в більшості українських сіл, мало хто говорить вголос. На це заплющують очі. Але з нею стикається кожен із нас. Хтось сам живе у сільському населеному пункті, у когось родичі або знайомі там. Якщо старше покоління не готове до змін, переїзду у великі міста, виїзду на заробітки в інші країни, то більшість молоді ризикує і покидає рідні села. При цьому, закінчуючи вузи, мало хто хоче повертатися назад. Багато хто вважають за краще залишатися і підкоряти міста.

А тепер, перейдемо до цікавих деталей. Історію селища Сахновщина не можна відірвати від історії Слобожанщини, а особливо України. Немало трагічних подій відбувалося на цій землі, зокрема за останнє століття. Селище Сахновщина розташоване в географічній зоні байрачний степ у Харківській області, а тому місцевий клімат нестійкий та змінний. До кінця ХІХ ст. невеликий Хутір Кобелячин, згодом перейменований у Сахновщину заснований переселенцями з Кобеляцького повіту Полтавської губернії, у зв’язку з будівництвом тут залізниці.До 1900 р. Сахновщина стає важливим пунктом вивозу зерна, інших сільськогосподарських продуктів. Період спланованого радянською владою Голодомору 1932—1933 рр. та репресії 1937 р. не минули і Сахновщину, за даними місцевого районного архіву в період з 1932 р. по 1939 р. у Сахновщині не своєю смертю померло більше 10 тис. осіб. В період панування радянської влади мекщанці Сахновщини були відрізані від іншого світу – окрім залізниці не існували інших транспортних сполучень. Автошляхи навколо Сахновщини починають будувати в кінці існування СРСР – у 1985 р., у 1993 р. в селище прийшов природний газ, а восени 2011 р. почалася електрифікація залізниці та прилеглих до Сахновщини сіл.

Як не як, яле Сахновщина районний центр, а от у сусідній Полтавській області є село Нехвороща – центр сільської ради народних депутатів Новосанжарського району. Нехвороща розташована на правому березі річки Оріль, була заснована в 1673 р. переселенцями з Правобережної України. У 1765 р. Нехвороща в складі Царичанського повіту ввійшла до Новоросійської губернії. У 1892 р. в селі було 3 церкви, волосне управління, поліцейський урядник, хлібний магазин, салотопний завод, початкове училище з 2 вчителями, дві церковнопарафіяльні школи і дві школи грамоти, де навчалось 40 хлопчиків і лише 1 дівчинка, а проживало 7240 осіб. Поблизу Нехворощі знаходилася Васильківська фортеця. На відміну від Сахновщини, Нехвороща не має залізничного сполучення, однак біля селища були знайдені поклади нафти та газу, які в роки незалежності нікому було розробляти. У 1990-2003 рр. багато мешканців селища залишилось без роботи, у занепаді опинився і цегляний завод, де працювало 1000 чоловік. З метою економії в Нехворощі стали відмикати електроенергію. Сьогодні в селищі працює єдина школа, де вчаться 280 дітей. Але попри це Нехвороща залишається забутим для багатьох українців, а її мешканці селища роз’їжджаючи по містах асимілюються з іншими, втрачаючи свою ідентичність мешканця Приорілля.

Колись, красою Приорілля було і село Гупалівка, що знаходиться в Магдалинівському районі Дніпропетровської області. Гупалівку огинає канал Дніпро—Донбас, через село протікає річка Заплавка, притока річки Оріль. Гупалівка була заснована на початку XVII ст., а у 1770 р. опинилась у складі Орільської паланки. У 1886 р. тут мешкало 3058 осіб, було 556 дворів, волосне управління, православна церква, школа, поштова станція, бондарня, 4 магазини, 3 ярмарки. В період радянської влади у Гупалівці розташовувалась центральна садиба колгоспу імені Ілліча, яка зараз є притулком для диких тварин та сп’янілих сільських роботяг. На сьогодні у Гупалівці працюють школа, дитячий садок, дільнича лікарня, олійниця і ремонтна майстерня. Але вони не мають змоги працевлаштувати більшість бажаючих селян. На відміну від Сахновщини і Нехворощі, мешканці Гупалівки не можуть покинути своє село остаточно, а тому лише частково існує трудова міграція у великі міста як Дніпродзержинськ, Полтава і Дніпропетровськ як молоді, так і людей середнього віку.

В самому підсумку хотілося б зазначити, що лише у ХХ ст. з мапи України зникло майже 2000 сіл, а за останні десять років у кожному десятому не народилося жодної дитини – це яскрава картина нашого сьогодення. Українське село стрімкими темпами котиться у прірву, і нікому до цього немає діла. Села і селища Приорілля зникають та вимирають поступово, і нікого це стосується. Сучасність вбиває пересічного українця, який стає байдужим до інших. Масштабність зникнення населених пунктів Приорілля у мирний час незабаром перевищить число їх знищення в часи воєн та голодоморів. Можна навести перелік сіл Приорілля, де існує велика вірогідність їх зникнення, а саме Єфремівка, Олійники, Лигівка, Надеждине, Аполлонівка, Сахновщина, Чорноглазівка, Орілька, Котовка, Гупалівка, Нехвороща.

Молодь і село cьогодні поволі стають несумісними поняттями. Молоді люди, які, може б, і хотіли мати землю та вести своє господарство, шукають кращої долі у великих містах або їдуть на заробітки за кордон. Близько двох мільйонів працездатних селян подалися світ за очі, аби прогодувати свою родину. Безробіття на селі – нонсенс. Бідність працюючої людини – парадокс. У державі відбувається глибока руйнація віками сформованого сільського способу життя. Сільський вчитель та лікар змушені працювати у дві зміни – спочатку на офіційній роботі, а потім у господарстві. Згідно із статистикою, в останні роки в середньому помирає на 163 тис. осіб більше, ніж народжується. Відтак, населення України щорічно скорочується на п’ять адміністративних районів. У кожному десятому селі за останнє десятиліття не народилося жодної дитини. Село вмирає. Село старіє. Село спивається. Україна перестає бути житницею Європи та поволі перетворюється на прохача.

Козацьке Приорілля б’є всі рекорди і сьогодні є одним із перших регіонів до смертність перевищує народжуваність, а зникнення з мапи України колись волелюдних населених пунктів може привести зникнення української само ідентичності трьох українських областей – Харківської, Полтавської та Дніпропетровської. Прогнози соціологів та статистів не втішні, вже за п’ять років населення України зменшиться до 36 млн. осіб, а чи не стане це приводом для заселення ”мертвих” сіл іммігрантами з Азії та Африки? Будемо сподіватись, що прогнози залишаться лише прогнозами, а влада колись все ж таки змінить своє негативне ставлення до села та сільських мешканців на позитивне, адже тут коріння нації. Сподіваємось на краще…

Денис Ковальов